Editor’s note: This is a Ukrainian-language version of our interview with Victoria Vakaliuk, originally published last Friday.
Від редакції: це передрук нашої статті «Віра, відроджена у вогні: інтерв’ю з українською язичницею Вікторією Вакалюк»
КРАКІВ, Польща – Коли росія почала повномасштабне вторгнення в Україну в лютому 2022 року, дописувачі журналу «The Wild Hunt» швидко втрутилися, щоб висвітлити розвиток того, що поступово перетворилося на найсмертоноснішу війну на європейських землях з часів Другої світової війни. Серед іншого, були опитані науковці, було передано заяви язичницьких організацій та українські язичники мали можливість поділитися своїми думками та досвідом (статті This is a real war, Pagan Organizations send Ukraine Assistance, та Stories during the siege).
На жаль, встановлення контакту з українськими язичниками ставало дедалі складнішим: такі проблеми, як збої в електромережі, масова мобілізація цивільного населення, а також мовні та культурні бар’єри вплинули на те, що «The Wild Hunt» був змушений поставити висвітлення війни на паузу. Однак у лютому цього року, коли війна вже перевалила за рік, було докладено нових зусиль, щоб зв’язатися з потрібними людьми. «The Wild Hunt» вдалось достукатись до кількох українських язичників які мають вагу у соціальних мережах та запитати їх про проблеми, пов’язані з їх вірою, а також про війну, що триває.
Цей складний процес став можливим завдяки Альоні Фіалковській, українській знайомій автора та колишній студентці факультету ‘Дослідження корінного населення’. Альона виступала в якості консультанта та перекладача, забезпечуючи спілкування між «The Wild Hunt» та респондентами, а також перекладала всі повідомлення, які надсилалися туди й назад. Врешті решт, у травні, одна особа з тих з якими контактував «The Wild Hunt» надала відповіді на надіслану їй анкету. Стаття, яку ви зараз читаєте, створена на основі перекладу україномовного оригіналу, зробленого Альоною, яка відмовилася отримувати плату за свою роботу. Натомість вона наполягала на тому, щоб «The Wild Hunt» надіслав гроші на державну платформу United24, до чого ми також закликаємо і наших читачів. Що стосується інтерв’ю, ми сподіваємося, що нічого не було втрачено під час перекладу, і воно допоможе читачам, які живуть на Заході, краще зрозуміти, що насправді означає жити як язичник у зруйнованій війною Україні.
Вікторія Вакалюк, ювелір і SMM-спеціаліст, народилася в Івано-Франківську на заході України, місті, яке розташоване біля підніжжя Карпатських гір. Її батько, військовий медик, який нині служить у Збройних Силах України і сам є язичником, познайомив її з вірою, коли Вікторія була ще дитиною. Пізніше, у міру дорослішання, вона поступово розвивала власне духовне сприйняття: «Про язичництво я дізналась вперше від свого тата, ще в дитячому віці. Але мені ніколи не насаджували віру, я сама до цього дійшла, вивчаючи історію та релігієзнавство». Вікторія віддає особливу заслугу доктору філософії та професору Галині Лозко, яка наприкінці дев’яностих років заснувала Об’єднання рідновірів України.
Victoria Vakaliuk in traditional dress [courtesy]
Роки після розпаду Радянського Союзу в Україні були відзначені швидким зростанням нових та альтернативних релігійних рухів. Однак багато з них відкидали політеїзм і епітет «язичницький», обираючи натомість форму синкретичного монотеїзму на слов’янську тематику. Ця тенденція була особливо сильною серед організацій, що походять із громад українських біженців часів холодної війни в Північній Америці, перш ніж згодом поширитися в Україні. Поряд з цим можна також відзначити появу організацій під впливом окультизму, індуїзму чи сучасного західного язичництва, що призвело до гетерогенної та гетероклітної сцени, про що Вікторія добре знає:
Українське язичницьке середовище неоднорідне. Частина людей слідують традиціям скандинавського язичництва, частина українського, дехто кельтського, хтось сповідує все водночас. Я вважаю, що це через те, що люди трохи губляться і часто не мають розуміння, що робити і куди рухатись, коли починають цікавитись язичництвом.
Щодо неї самої, Вікторія віддана культу слов’янських богів та українських традицій, і в цьому вона не одна: не зважаючи на великі відмінності, що розділяють різні сучасні язичницькі і язичницько-натхненні українські духовні громади, більшість з них схильні сплітати свою віру навколо їх самобутнього національного характеру. Вікторія наголошує на цій перспективі лаконічно та прямолінійно: «Я українська язичниця. Шаную історію та культуру свого народу, стараюсь слідувати традиціям предків та популяризувати українське».
Для людини, яка настільки залучена до своєї національної спадщини, як Вікторія, повномасштабне вторгнення в Україну стало не лише шоком, а й випробуванням віри. До того фатального дня 25 лютого вона вже деякий час жила в Польщі, але коли почали надходити новини про обстріли українських міст і прорив російських військ на захід, Вікторія нічого не бажала іншого, як тільки повернутися додому, щоб допомогти чим вона могла: «В перший день я максимально сильно відчувала злість, шок і страх за моїх рідних. 25 лютого я вже готова була збирати речі і повертатись в Україну. Чому? Бо моя країна в біді, бо частина моїх друзів та родичів пішли на фронт, інша частина просинаються під звуки тривог, і я вважала, що маю проживати ці складні часи разом з ними.»
Однак, перш ніж вона змогла повернутися, Вікторія почала брати участь в організації гуманітарної допомоги, яку збирали в Польщі. Незабаром вона зрозуміла, що може бути такою ж корисною для справи діючи звідти, наприклад, допомагаючи організовувати збори коштів і координуючи доставку гуманітарної допомоги «Це мене стримало і я зрозуміла, що на даному етапі з Європи я можу більш ефективно допомагати війську, ніж якщо повернусь в Україну. В чому мене переконали також рідні та друзі військові. Тож я тоді вирішила залишитись в Польщі і вважаю це правильним вибором. Вдалося тут зробити багато корисного для українського війська і продовжую цим займатись, проте планую вже влітку повернутись в Україну на зовсім»
На запитання про місце язичництва в Україні, особливо з початку повномасштабного вторгнення, Вікторія змальовує портрет нації, яка повертається до своїх дохристиянських коренів у боротьбі за своє виживання. За її словами, війна змусила українців долучитися до власної національної ідентичності на набагато глибшому рівні, ніж у роки до 2014 року. Цей внутрішній пошук охоплює всі аспекти українських традицій і, на її погляд, язичницької віри теж. Це одухотворення української ідентичності лише прискорилося з лютого минулого року. І це відбувається в країні, де християнські інституції традиційно мали великий вплив, який вони часто використовували для очорнення сповідувачів альтернативних і язичницьких вірувань.
З початку повномасштабного вторгнення року кількість людей, які почали повертатись до язичництва почала зростати в геометричній прогресії. Я помітила це в своєму середовищі спілкування, адже є знайомі, котрі були християнами, а минулого року почали цікавитись язичництвом. Окрім цього, на мою сторінку в інстаграм потрапляє багато людей, котрих я не знаю і вони пишуть мені з проханням порадити літературу на тему язичництва, бо вони почали ним цікавитись. Також збільшення людей, котрі цікавляться язичництвом помітне і у війську. Тато, котрий є військовим ЗСУ, розповідав, що він отримує питання від побратимів на тему язичництва. Думаю зростання язичників серед військових пов’язане, крім згаданих раніше причин, теж з культом героїзму, адже згідно з язичницькими віруваннями геройський вчинок представляється як вищий чин, а після смерті в бою людина потрапляє до Вальгалли, чи то до її українського відповідника – Вирію.
Але навіть коли вона розповідає про розвиток своєї віри, навіть доходячи до пророцтва про остаточну смерть християнства у своїй країні, Вікторія усвідомлює драматичний контекст, у якому все це відбувається: війну, де її співвітчизники, солдати та цивільні люди однаково щодня гинуть на вістрі путінського війська. Крім батька, Вікторія розповідає про багатьох язичників – воїнів та друзів, які зараз беруть участь у боротьбі, деякі з яких загинули раніше під час війни, і навіть про одного, захисника «Азовсталі», який вже більше року утримується в полоні. Справді, і для язичників війна завжди має велике значення, і українська язичницька віра навряд чи процвітатиме, якщо країна впаде. Виживання віри реально може бути забезпечено лише виживанням і незалежністю нації перед обличчям кривавої, невблаганної війни.
Victoria Vakaliuk and her father in front of a statue of the god Perun [courtesy]
Відповідаючи на запитання про можливі помилкові уявлення західних країн щодо цієї війни, Вікторія згадує два основних: хто винен у ній та роль військової підтримки Заходу. Якщо деякі західні ЗМІ, включаючи «The Wild Hunt», часто звертали увагу на внутрішніх опонентів режиму Путіна, то Вікторія приписує велику частину страждань свого народу не російському лідеру, а якраз таки звичайним людям, які прямо чи опосередковано залучені у війну:
Це звичайні росіяни прийшли на нашу землю, не путін. звичайні цивільні росіяни, що проживають в рф платять державі податки і фінансують таким чином війну, звичайні росіяни працюють на підприємствах, котрі забезпечують загарбницьку армію. І після кожного терористичного акту росіян в Україні мережею ширяться купа задоволених коментарів від цивільних росіян. Тож навіть смерть путіна, яку звісно багато хто бажає, навряд чи припинить війну
Другий момент, який вона хоче підкреслити, полягає в тому, що, на її думку, Україна бореться не лише за своє виживання, а й за виживання Європи в цілому, і якщо військова допомога Україні припиниться, війна, ймовірно, охопить і інші держави. Замість того, щоб розпалювати вогонь війни, Вікторія вірить, що військова допомога гарантує виживання її нації та, відповідно, Європи:
Взагалі мир з країною-терористом не є можливим. Припинення надавання зброї не забезпечить мир. ми стримуємо ординську навалу ціною тисяч життів українців, в тому числі дітей та жінок, ціною скалічених людей, знищених міст та сіл, ціною екоциду. Якщо б не титанічні зусилля ЗСУ рф вже цілком могла б дійти з війною в Європу. Ви б хотіли, щоб це стало вашою реальністю? Ні? Тоді дякуйте українцям, що ми боремося з ними самі. Надання зброї – це ваш вклад в перемогу. Хіба ви готові самі взяти до рук зброю і йти воювати з росіянами.
Коли наша розмова добігає кінця, Вікторія повторює, що в ці важкі часи її віра лише зміцнилася і допомогла їй вистояти та бути сильною. Але, як це часто буває, віра без дії сягає недалеко, і вона закликає своїх співвітчизників-українців посилити свою готовність: «Перед нами складні часи. Українцям потрібно готуватись, проходити навчання по тактичній медицині, по стрільбі, якщо ще не зробили цього.»
Що стосується людей за межами України, то вона закликає їх продовжувати говорити про війну, ділитися інформацією і не дозволяти їй зникати з циклів новин, тому що зменшення висвітлення може призвести до послаблення підтримки. Вікторія також вважає, що у війні проти путінських військ важливий кожен цент і що не можна забувати про пожертвування навіть невеликих сум грошей або брати участь у благодійних акціях, подібних до тих, які вона регулярно організовує або поширює в своїх соціальних мережах:
«Кожного разу, коли п’єте каву для вас це дрібниці, але ви можете також перечислити вартість кави на якийсь збір для ЗСУ. Такими не великими донатами закриваються важливі збори на безпілотники, на автівки для евакуації поранених, на прилади нічного бачення і це рятує життя. Якщо не можете задонатити, зробіть репост збору – це теж дуже важлива підтримка.»
Оскільки війна повільно, але впевнено наближається до півторарічної позначки, ніхто не може бути впевнений, як розвиватиметься ситуація далі, але, безперечно, будуть ще більші втрати, перш ніж вдасться досягти миру. Проте, серед невизначеності, українці все ще мають надію: надію на майбутнє в сильній країні, визволеній країні, а для Вікторії та, ймовірно, незліченних інших українських язичників, країні, де їхня віра може зайняти почесне місце у свідомості нації.
«Я завжди була за відновлення українських традицій та їх популяризацію, але за час війни зрозуміла, наскільки це важливо і тепер маю багато натхнення та ідей. Залишилось лише знайти час. Напевно, вже після перемоги.»
Примітка редакції: багато українців, у тому числі Вікторія, не пишуть слова «Росія» чи «Путін» з великої літери. Заради автентичності «The Wild Hunt» вирішила зберегти написання цих слів у цитатах Вікторії малими літерами.
The Wild Hunt is not responsible for links to external content.
To join a conversation on this post:
Visit our The Wild Hunt subreddit! Point your favorite browser to https://www.reddit.com/r/The_Wild_Hunt_News/, then click “JOIN”. Make sure to click the bell, too, to be notified of new articles posted to our subreddit.